Гарій ЄГІАЗАРОВ:  «Україна втратила ціле покоління гравців високого рівня»

Наставник жіночої збірної підбив підсумки минулого сезону і розповів про нинішній стан справ в українському волейболі 

 

Заслужений тренер України Гарій Єгіазаров - особистість в жіночому волейболі досить відома. Його найбільшими успіхами на посаді наставника є перемога зі збірною України в Євролізі-2017 і четверте місце на чемпіонаті Європи-2001. Саме під його керівництвом наша національна команда перший і поки єдиний раз в історії виступала на Олімпійських іграх (в Атланті 1996 року). Він тричі приводив луганську «Іскру» до золотих медалей чемпіонату України і з цією ж командою двічі завойовував третє місце в Кубку європейських чемпіонів (аналогу нинішньої Ліги чемпіонів) – у 1995 і 1996 роках. Ще один раз «Іскра» піднімалася на третє місце в Кубку ЄКВ (1994 рік). 

Підготував 12 майстрів спорту міжнародного класу. 8 років пропрацював в Італії, тренуючи різні місцеві команди. 

У сезоні 2019-2020 років очолював національну жіночу збірну України і запорізьку «Орбіту-ЗНУ-ОДЮСШ»…

 

- Гаріє Шамоєвичу, як проводите час при карантині?

 

- Як і всі, сиджу вдома. Оскільки зараз заборонена будь-яка активність, максимально намагаюся дотримуватися карантину. З іншого боку, вдалося передивитися досить багато матчів за участю нашої збірної. В цьому плані взяв для себе щось корисне. Крім того, є час поспілкуватися за допомогою інтернету і мобільного зв’язку з італійськими тренерами, яких я добре знаю по роботі в цій країні. Деякі з них, у даний час, також є наставниками збірних, тому мав привід для розмови, для обміну думками. 

 

- Які спогади, якщо говорити в цілому, залишилися у вас від сезону 2019-2020 років? Як, на ваш погляд, виступила наша жіноча збірна?

 

- Враження двояке. Нагадаю, що наша збірна брала участь у двох серйозних турнірах. Першою була «Золота Євроліга», а потім ми виступали у фінальній частині чемпіонату Європи. Так ось, якщо говорити про Євролігу, то тут, все-таки, більше було позитивних моментів. Перш за все, ми дали можливість відновитися після своїх чемпіонатів, відпочити і залікувати травми деяким нашим лідерам, більш досвідченим волейболісткам. Йдеться про Перетятько, Крайдубу, Рихлюк, Трушкіну, Герасимову і Кодолу. Тому в цьому турнірі наш склад був дещо експериментальним. Чесно скажу, далеко не всі тоді вірили в цю збірну, кажучи про те, що шансів вийти з групи у нас практично немає. Проте у себе вдома ми досить впевнено перемогли в усіх трьох матчах з однаковим рахунком - 3:0, у тому числі обіграли майбутнього переможця «Золотої Євроліги» - збірну Чехії, а також сильну команду Словаччини. І для того, щоби пробитися до фінальної четвірки, нам не вистачило домогтися успіху лише в одній партії у виїзному матчі заключного туру в словацькому місті Попрад, де ми поступилися - 1:3. Тому нам було цілком реально потрапити до фінальної частини турніру і поборотися за вихід до Ліги націй.

 

- Що ж завадило тоді в Словаччині виграти цю партію, тим більше, що для суперниць результат тієї зустрічі вже не мав ніякого принципового значення?

 

- У тому-то й справа, що словацькі волейболістки вийшли на матч повністю розкутими, і перед своїми вболівальниками дуже хотіли показати красиву гру. На нас же дуже тиснув результат і, на жаль, не всі дівчатка витримали цей тиск. Після двох партій рахунок на табло був рівним, але, хоч як прикро, виграти ще один, такий потрібний для нас сет, команді не вдалося. Ось тут якраз і позначилася відсутність необхідного в таких випадках досвіду. Вже на розборі гри ми з моїми помічниками прийшли до думки, що якби на майданчику були присутні хоча б два-три більш досвідчених гравця, які бували в таких складних ситуаціях - ми би досягли того, чого хотіли. Плюс до всього - десь більше щастило господаркам майданчику і, навпаки, вдача у якісь моменти явно відверталася від нас. Таке у волейболі трапляється не рідко. Проте, ще раз повторю: якщо розглядати участь у «Золотій Євролізі» як підготовку до фінальної частини чемпіонату Європи, то ми отримали більше позитивних емоцій.

 

- Можна сказати, що цей склад вас не розчарував?

 

- Можна сказати і так. Нам вдалося переглянути в ділі найближчий резерв нашої збірної. Ми дали можливість пограти практично всім дівчаткам, яких викликали на цей турнір. Якщо говорити персонально, то я б відзначив Олександру Биценко, яка зіграла дуже непогано. Забігаючи вперед, зауважу, що її нам не вистачало на чемпіонаті Європи, куди вона не змогла потрапити через рецидив старої травми. На високому рівні провели турнір Ганна Степанюк і Карина Денисова. На позиції центральних блокуючих ми перевіряли Діану Карпець, Дар’ю Дрозд і Світлану Дорсман, надавши їм приблизно рівну ігрову практику. У багатьох матчах хорошу гру демонструвала наша зв’язуюча Алла Політанська. Під стать їй на тій же позиції діяла і наша молода та перспективна волейболістка Дар’я Великоконь, хоча вона грала менше. У багатьох епізодах справлялися зі своєю роботою обидві ліберо - Христина Нємцева та Анастасія Карасьова.

 

- Тепер давайте поговоримо про чемпіонат Європи. На цей раз вдалося зібрати оптимальний склад?

 

- На жаль, ні. Про Олександру Биценко я вже казав. Буквально на останньому етапі підготовки перед чемпіонатом Європи Христина Немцева отримала серйозну травму коліна і випала зі складу збірної. Травма плеча завадила взяти участь в турнірі Дар’ї Дрозд. І хоча вона після чемпіонату Європи ще зуміла відіграти сезон, але потім все ж таки не уникнула операції саме через ту травму. Ще одна волейболістка, на яку ми розраховували - Богдана Анісова - провела з нами майже весь підготовчий період, проте через певні проблем з документами її не вдалося заявити на чемпіонат. До цього ще можна додати, що наші досвідчені гравці Анастасія Крайдуба і Олеся Рихлюк, від яких багато залежить у плані атак і набору очок, хоча й взяли участь у турнірі на позиції діагональної, мали деякі проблеми зі здоров’ям, що завадило їм відіграти на повну силу.

 

- Як йшла підготовка до Євро-2019, чи все вдалося виконати із запланованого?

 

- Завдяки Федерації волейболу України, тут не було ніяких проблем. Ми провели повноцінний збір у Запоріжжі, причому до нас приїжджала збірна Румунії, з якою ми зіграли одразу п’ять контрольних матчів. Там же був проведений міжнародний турнір за участю нашої збірної, а також команд Білорусі та Естонії. Цього на той момент було цілком достатньо. Єдине, що, можливо, треба було б змінити - це я говорю вже з позиції сьогоднішнього дня - так це організувати якийсь виїзд зі збірною на невеликий турнір. Ми занадто довго, як мені здалося, перебували на зборах у Запоріжжі. Можливо, треба було заздалегідь шукати країни або турніри, де ми могли би ще провести кілька матчів.

 

- Ключовим матчем за вихід з групи на Євро-2019 став поєдинок зі збірною Словенії. Ви вели - 2:1, але програли - 2:3. У чому була причина поразки?

 

- Я хочу почати з того, що нам явно не пощастило з календарем на цьому чемпіонаті. Перші три матчі ми грали із сильними збірними Бельгії, Італії та Польщі, які ставили перед собою найвищі цілі на цьому турнірі (до речі, останні два пізніше змогли пробитися до півфіналу). Всі три матчі ми програли, хоча гра з господарками Євро - командою Польщі - у нас вийшла однією з кращих на чемпіонаті. Але, тим не менше, очок ми не заробили і це, звичайно, в якійсь мірі гнітило наших гравців. Збірній Словенії в цьому плані пощастило більше, оскільки вона вже встигла перемогти Португалію, так що була в кращому настрої в плані психології. Це дуже важливо, особливо для жінок.

 

Що ж стосується самого матчу зі Словенією, то команди були приблизно рівні, і шанси на перемогу перед заключною п’ятою партією розцінювалися 50 на 50. Але на самому початку тай-брейку ми занадто далеко відпустили своїх суперниць. І хоча до зміни сторін трохи зуміли скоротити відставання - 6:8, наздогнати Словенію вже не вийшло. У підсумку з поставленим завданням вийти з групи ми не впоралися, чому від цього чемпіонату Європи залишився гіркий осад.

 

- На ваш погляд, у нинішнього складу збірної України є перспективи домогтися гарних результатів на престижних міжнародних турнірах у найближчому майбутньому? Зміна поколінь ще не намічається?

 

- Точкові зміни в будь-якому випадку робити необхідно, і треба створювати конкуренцію в складі, щоб як мінімум дві-три виконавиці реально претендували на одну позицію. Тоді можна буде оперативно змінювати тактику навіть протягом одного матчу, а втрати через травми провідних гравців не будуть такими відчутними.

 

Оскільки ми не беремо участі в найближчій Олімпіаді, яку перенесли на 2021 рік, то для нас новий олімпійський цикл уже розпочався. Саме з цієї позиції треба розглядати всю подальшу підготовку. В обов’язковому порядку збірній треба проводити більше матчів із сильними суперниками. Або, другий варіант, наші провідні гравці мають виступати у найсильніших чемпіонатах, щоби набиратися хорошого міжнародного досвіду. Це, безсумнівно, буде допомагати подальшому зростанню їхнього класу. І, нарешті, третій варіант, треба піднімати рівень внутрішнього національного чемпіонату. На даний момент у ньому, відверто кажучи, є тільки два конкурентоспроможних клуби - «Прометей» і «Хімік». А повинно бути, як мінімум, не менше чотирьох.

 

- З позиції тренера, який свого часу приводив збірну України до четвертого місця на чемпіонаті Європи і брав участь у фінальному турнірі Олімпійських ігор, ви вірите в те, що можна це повторити або хоча б наблизитися до такого результату?

 

- Знаєте, нічого неможливого немає. Але все це вимагає солідної фінансової підтримки. Коли ж ми приходимо до Міністерства молоді і спорту України і захищаємо свої щорічні плани, то нам відповідають приблизно так: дайте результат - тоді будуть гроші. Виходить замкнуте коло, тому що без належного фінансування до світової еліти пробитися вкрай складно, а не пробившись туди, ми не отримаємо цього фінансування. Ще раз хочу підкреслити: ігрові види спорту вимагають вкладення і час.

 

У зв’язку з цим не можу не сказати про те, що «завдяки» такому ставленню до жіночого волейболу, ми, образно кажучи, свого часу розгубили весь свій український генофонд і втратили ціле покоління гравців найвищого рівня. Ви подивіться, скільки наших волейболісток виїхали з країни і поміняли громадянство, починаючи з 2004 року! І це при тому, що наша молодіжна збірна у той час була однією з кращих в Європі, завоювавши срібні нагороди…

 

Щоби перераховувати всі прізвища, потрібно досить багато часу. Назву лише деякі з них. Це Ганна Цокур (нині Макарова), яка вже в складі збірної Росії ставала срібним призером Світового Гран-Прі. Ольга Дробишевська прийняла громадянство Казахстану і в складі цієї збірної брала участь в Олімпіаді 2008 року, ставала бронзовим призером Азіатських ігор. Ще одна нинішня росіянка Марина Манюк (Марюхніч), у 2013 році в складі краснодарського «Динамо» виграла європейський Кубок Виклику і стала MVP турніру. У збірній Азербайджану виступало відразу кілька наших колишніх волейболісток. Зокрема, Наталія Сказка (Маммадова) грала за цю країну протягом 14 років, була переможцем клубного чемпіонату світу, срібним призером і кращою нападаючою «Фіналу чотирьох» Ліги чемпіонів, ставала чемпіоном і призером п’яти національних чемпіонатів.

 

Або взяти, наприклад, дівчаток 1988-1990 років народження. Так, чемпіонка світу та дворазова чемпіонка Європи Наталія Гончарова у даний час є справжньою зіркою світового волейболу, вона - лідер збірної Росії. Поліна Петрашко (Рагімова) у складі збірної Азербайджану протягом більше десяти років виступала чемпіонатах світу та Європи, є однією з рекордсменок світу за результативністю за матч, набравши в одній грі 58 очок, в іншій - 54. Можна продовжувати ще і ще…

 

Це була дуже велика розкіш - розкидатися такими волейболістками. Саме вони повинні були стати основою жіночої збірної України на довгі роки, саме у них повинно було вчитися наступне покоління гравців. Але, на жаль, для України ці волейболістки були втрачені, а наша збірна протягом більше десяти років не могла навіть пробитися до фінальних етапів таких великих турнірів як Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи, Світові Гран-Прі, Ліга Націй і так далі. Такі ситуації безслідно не минають, і ми зараз пожинаємо плоди такого марнотратства. Щоби такі ситуації більше не повторювалися, треба кардинально змінювати підхід до волейболу.

 

- І все ж, як ви вважаєте, ситуація змінюється в кращу сторону?

 

- На щастя, змінюється, і вже є чимало позитивних моментів. Так, з приходом нового керівництва Федерації волейболу України чотири роки тому, ми бачимо, що збірним - як жіночій, так і чоловічій - стали приділяти значно більше уваги. Як результат, у 2017 році обидві вони вперше виграли Євролігу. У 2019 році жіноча і чоловіча збірні вперше в історії разом виступали у фінальних турнірах чемпіонату Європи. Молоді гравці вже не можуть так запросто виїхати до іншої країни і поміняти громадянство, тому залишаються і виступають за збірну України.

Безпосередньо президентом ФВУ Михайлом Мельником багато робиться для популяризації нашого виду спорту, який віднині широко представлений і на телебаченні, і в засобах масової інформації, і в інтернеті.

Але зупинятися на цьому не можна, попереду ще багато роботи, про що я говорив вище. Тільки тоді можна буде сподіватися на гідний результат...

 

Ігор ЗАРЖИЦЬКИЙ, sport.ua

НАШІ ПАРТНЕРИ

geneva
sport 1
sport 2