Дар’я СТЕПАНОВСЬКА:  «Це було кохання з першого погляду!»

«Міс український волейбол» повідала, чому у своєму житті ніколи не вибрала б кар’єру фотомоделі чи подіум 

 

…Святкування сьомої поспіль перемоги у змаганнях Кубка України для капітана южненського «Хіміка» супроводилося ще однією, досить несподіваною для неї, подією: Дар’я Степановська отримала спеціальний приз - «Міс український волейбол». Ми навмисно не стали оперативно публікувати ексклюзивне інтерв’ю із, без перебільшення, унікальною спортсменкою, порахувавши, що вона, крім того ще й справжня, як мовиться, розумниця й красуня, більше заслуговує того до свята 8 Березня. Адже її приклад – спортивний і життєвий – однозначно може слугувати добрим взірцем для цілої когорти молодих волейболісток…


 

 

В українському волейболі Дар’я Степановська – особистість особиста. А в її рідному «Хіміку» - взагалі ціла епоха. Минали роки, прізвища гравців команди змінювалися з калейдоскопічною швидкістю, клубний музей невтомно поповнювався все новими трофеями, і лише капітан цього самого клубу залишався незмінним. Крім річної перерви, пов’язаної з декретною відпусткою…

 

…Свій перший поєдинок у складі «Хіміка» Дар’я (тоді ще – Голуб) провела майже 20 (!) років тому – 16 листопада 2001 року. І того часу незмінно віддавала своє серце лише «біло-зеленим». Цю вірність зберігає й донині, нещодавно «форсувавши» унікальний у всьому вітчизняному спорті показник – 500 проведених матчів! При цьому її щиро люблять і поважають не лише в Южному, а й у будь-якому іншому волейбольному місті, оскільки Степановська уособлює в собі відмінний приклад не лише по-справжньому спортивного професіонала, але й безмежно скромної й доброзичливої людини. Тому коли у нинішньому сезоні, образно кажучи, саме над її головою зійшлися всі зірки у визначенні лауреата почесного титулу «Міс український волейбол», цьому абсолютно не здивувалися шанувальники нашого виду спорту в будь-яких куточках країни, крім… самої зірки. Приймаючи давно вже справедливо заслужену нагороду, красуня-волейболістка виглядала ошелешеною. І, як сама зізналася згодом, повністю усвідомила символічність цієї події не одразу…

 

* * *


– Дашо, склалося враження, що визначення «Міс український волейбол» шокувало тебе не на жарт. Чому ж так?


- Для мене це визначення справді стало великою несподіванкою! Знаєте, вся наша українська нація дуже красива, а вже про вродливість дівчат-волейболісток годі й казати. Тож я ніколи не вважала себе кращою чи красивішою за когось. І, насправді, готова була почути будь-яке прізвище. А коли почула своє, то навіть не одразу второпала, з якої саме причини мене запрошують для вручення якоїсь нагороди. Коли ж потім всі почали вітати, а з трибун полетіло: «Да-ша! Да-ша!» - стало дуже-дуже приємно!

 

Знаєте, в моїй спортивній колекції чимало нагород, і кожна для мене є по-справжньому дорогоцінною. І ця – також, оскільки, розумію: це визнання стало реальністю ще й через моє активне спортивне довголіття. Значить, певно, щось таки справді заслужила…

 

– Ну, насправді, дивлячись на ваші оригінальні клубні передсезонні календарі, можна сміливо стверджувати, що кожній із гравців запросто могли б надійти запрошення для фотосесій у відомих «глянцях»!

 

– Погоджуюся, але щось досі не надходило…

 

– І що, особисто тебе це взагалі ніколи не цікавило? Спалахи фотокамер, а то й навіть оксамитовий подіум…

 

– Ні-ні, це точно не для мене!

 

– Але ж воно простіше у тисячу разів! Нема постійних фізичних навантажень, виснажливих тренувальних зборів…

 

– О-о, збори – то найбільш складний момент! Причому, з кожним наступним роком вони стають дедалі складнішими. Однак… Знаєте, моє – то не подіум чи «глянець», а волейбол! Як прийшла до нього любов, що називається, з першого погляду, так досі не залишає. Він став моїм життям, і я ніколи про це не жалкувала. Коли перебувала у декретній відпустці, то навіть тоді тільки про волейбол й думала. Народився син, було важко, проте все одно хотілося якомога скоріше повернутися. Тож повернулася, і досі кайфую від кожної гри!

 

– До речі, а як взагалі у твоєму житті з’явився волейбол? Адже, наскільки мені відомо, твої батьки пов’язані зі спортом, проте з абсолютно іншим видом…

 

– Це справді так. Моя мати – тренер із плавання, тож свій спортивний шлях я розпочала саме в басейні. В южненському «Портовику». І, до речі, виходило непогано. Навіть пригадую цікавий випадок, що стався, коли я вже займалася волейболом і тренування з плавання не відвідувала… Так от, мати попросила мене поїхати на обласні змагання, проплисти там одну-дві дистанції. Ну, я й поїхала. І як промчала брасом! Після того до мами підійшов тренер з Одеси і каже: «Дай мені цю дівчинку – ми її на чемпіонат України від нашого міста заявимо!» Треба було бачити його очі, коли почув у відповідь, що я взагалі волейболістка!

 

А як з’явився волейбол? Я швидко усвідомила, що плавання – то не моє. Воно – індивідуальне, а я – людина командна. Тому, коли навчалася у третьому класі, охоче відгукнулася на запрошення молодого амбітного южненського тренера Євгена Ніколаєва спробувати свої сили у волейболі.

 

– Але ж зріст у тебе, так би мовити, не волейбольний…

 

– Не волейбольний, проте, вважаю, у нашому виді спорту головне – не зріст і довгі руки. Характер! Ось що головне, причому, в будь-якому виді. Фізіологія – то вторинне. Якщо нема характеру – довгі руки не врятують. Так, іноді відчуваєш, що додаткових сантиметрів 10 однозначно не завадили б, але то локальне. А ось характер, особливо колективний – то велика сила! Якщо спробувати пригадати, скільки поєдинків ми вигравали саме на характері – то однозначно з рахунку зіб’єшся. Візьміть хоча б нещодавній півфінал Кубка України. Адже на тай-брейку «Хімік» поступався «Прометею» - 10:13. Однак, не «посипалися», і виграли!

 

- Дашо, і все ж… Ти вже стільки років у волейболі… На внутрішній арені виграно все, що тільки можна виграти, причому неодноразово. Які ж іще стимули віднаходила перед початком кожного нового сезону, щоби все знову і знову прикрашати собою форму із номером «10»?

 

– Цікаве питання… Я й сама не знаю однозначної відповіді. Щось таки віднаходила. То хотілося стати мультичемпіонкою, то потримати в руках Суперкубок, то стати п’ятою поспіль володаркою Кубка України…

 

А минулого літа відверто підкупила націленість керівництва клубу обов’язково пробитися до групового раунду Ліги чемпіонів. Знаєте, це ж справді щось неймовірне! І не лише за рівнем гри суперниць. Атмосфера на матчах – ось що особисто мене вразило найбільше! І в Італії, і у Німеччині і, особливо, у Польщі. Це взагалі фантастика! Багатотисячні, вщерть заповнені трибуни, виконання гімну навіть без музичного супроводження, постійне шалене підбадьорююче скандування… Скажу відверто – я просто щаслива, що мені пощастило відчути цю атмосферу на собі, доторкнутися до неї і навіть стати частинкою загального неймовірного дійства. Тільки за одне це вже варто було пережити всі ті моменти, коли, що називається, волейбол переставав приносити задоволення, і справді відвідувала думка: а чи не досить?..

 

– Атмосфера – це й справді щось! Але ж як це воно – виходити на майданчик і розуміти, що зараз вас будуть «розривати», причому безжалісно, і шансів викрутитися хоча б із пристойним рахунком насправді небагато?

 

- Ми добре усвідомлювали, куди пробилися. Грати в одній групі з найсильнішими клубами Європи – це не вітчизняна Суперліга. Тому знали, що можемо бути й відверто «битими». Проте сподівалися у кожному поєдинку віднаходити свої шанси, чіплятися за кожен м’яч. Дуже хотілося скласти грандам гідну конкуренцію, не стати «дівчатами для побиття». І, гадаю, в цілому ми з цим завданням впоралися. Лише італійська «Новара», мушу визнати, виявилася сильнішою на кілька порядків. Але ж хіба то дивно – у її складі перебувають досвідченіші виконавиці, постійні учасниці чемпіонатів Європи, світу та навіть Олімпійський ігор! Зрозуміло, що нам до їхнього рівня – як до неба. Однак навіть за такої реальності у домашньому матчі ми у захисті відіграли з «Новарою» досить пристойно.

 

Взагалі ж, нинішній виступ у груповому раунді Ліги чемпіонів – це наша історія, яку ми вписали у літопис українського клубного волейболу власними руками. І ми цим справді пишаємося! А ще – це той безцінний досвід, про який можна лише мріяти. Тому, хоч як там було, а поточному сезону, попри все, я вже безмежно вдячна!

 

– «Попри все» - це шалений ігровий графік, що випав «Хіміку» у січні-лютому?

 

– Саме так! Адже фактично весь січень ми прожили на сумках. Так склалося, що у нас усі матчі були на виїзді – у Суперлізі, Кубку України, Лізі чемпіонів… Вдома часу лишалося буквально тільки на те, щоби випрати речі і по новому скласти їх у сумку.

 

– У подібних ситуаціях сімейні стосунки запросто можуть дати тріщину…

 

– Може й у нас щось би «тріснуло», проте мій чоловік (головний тренер баскетбольного клубу «Хімік» з Южного Віталій Степановський – персона у світі спорту досить відома!) їздить не менше. А то навіть і більше! У нього теж графіки кожного сезону неймовірно насичені. Неодноразово траплялося, що, наприклад, він повертався додому о 3-й ночі, а мені необхідно було виїжджати о 6-й ранку. Сіли на кухні, три годити поспілкувалися і, як кажуть – до нових зустрічей!

 

Це – спортивне життя, що поробиш… Дуже добре, що ми це чудово розуміємо і, навпаки, намагаємося ще більше підтримувати одне одного. Чоловік розуміє, що є для мене волейбол, тому жодного разу від нього не чула, що, мовляв, зав’язуй з іграми чи щось таке…

 

– А від закордонних клубів тобі пропозиції надходили?

 

– Була якось, із Туреччини. Але в нас уже був син Артем, і життєві пріоритети змінилися. Я вже просто не могла дозволити собі поїхати далеко від рідних та близьких мені людей. Чи жалкую? Знаєте, стараюся ні про що не жалкувати. Та й життя таке насичене, що жалкувати про щось просто ніколи. І це добре!

 

– Син пішов у батька чи мати?

 

– Поки важко сказати точно. Йому подобається м’яч. І до кільця сьогодні залітає і баскетбольний, і волейбольний. Але ж чоловічого волейбольного клубу у місті нема, а баскетбольний – один із найсильніших у країні. Втім, поживемо – побачимо…

 

Прес-служба ГО ФВУ

 

 

 

НАШІ ПАРТНЕРИ

sport 1
sport 2