Віктор МИХАЛЬЧУК:  «Клещьов пообіцяв нас «розірвати!» (Частина перша)

Легендарний спортсмен і тренер, олімпійський чемпіон, пригадав найцікавіші моменти у своєму насиченому волейбольному житті 

 

Нещодавно непересічна волейбольна особистість, переможець Ігор-1968 Віктор Михальчук відзначив черговий День народження, а кілька днів потому приймав вітання і зі 125-ю річницею від офіційно визнаної дати зародження нашого чудового виду спорту. Він залишив у ньому особливий, навіть феєричний слід, оскільки як гравець і тренер досяг досі ніким неперевершених вершин. Відповідно, Віктору Іллічу було що згадати, і наша розмова із ним вийшла досить цікавою…


 

 

 «Я ЗРІС НА КОНКУРЕНЦІЇ»

 

- Вікторе Іллічу, насамперед, дозвольте вас привітати із власним Днем народження та ювілейною датою з Дня народження усього волейболу! Так вийшло, що із цим видом спорту ви пов’язали все своє життя. Зізнайтеся, ніколи про це не шкодували? Хоча б на хвилинку…

 

- Про ігрові роки – ніколи! Навіть, навпаки, оскільки волейбол дозволив мені реалізовуватися як особистості. Адже в дитячі роки, зазвичай, хотілося вирізнятися серед однолітків, досягти чогось вагомого, і тоді спорт для цього вважався чудовим засобом. Спочатку то було просто захоплення, але в юнацькому віці воно якось стрімко переросло у життєве кредо. Ну й, слава Богу!   

 

Стосовно ж тренерської діяльності, то вона почалася дещо несподівано навіть для мене самого, оскільки були інші варіанти, і досить такі привабливі. Проте сталося – як сталося. Багато чого було – і приємних моментів, і не дуже… Може, іноді й відвідувала думка – навіщо? Але відповідь знаходилася досить проста: «Значить, так було визначено долею!»

 

– Відомо, що з волейболом ви познайомилися, можна сказати, навіть випадково - на Курильських островах, де проходив службу ваш батько…

 

- Це справді так. Тоді у вільний час солдати частенько грали між собою, і мені ця гра сподобалася.

 

– Але ж хіба солдати не грали ще й у футбол?

 

- Ні, там не було для цього умов. Проте не можу сказати, що волейбол – то  кохання із першого погляду. Адже, коли ми повернулися до Одеси, то мені – шестикласнику – були до вподоби й інші види спорту. Це така собі дитяча фізіологія чи психологія. Повторюся, хотілося десь реалізовуватися. Тому три рази на тиждень відвідував секцію волейболу, а ще три – баскетболу. Паралельно почав відвідувати ще й басейн «Динамо», пробував власні сили у плаванні та водному поло…

 

– Чому ж, зрештою, зробили вибір на користь саме волейболу?

 

- Певно, суттєву роль відіграла особистість тренера. Мій перший наставник у ДЮСШ №7 Валентин Гольдубер умів побудувати робочий процес таким чином, що із зали просто не хотілося виходити. Ну й, певно, щось таки у мене справді виходило.

 

Визначною ж стала наступна подія. Коли я закінчував 9-й клас, на відкритому майданчику стадіону ЧМП у нас відбувся принциповий поєдинок із вихованцями ДЮСШ №2. Зібралося чимало глядачів, у тому числі й представники місцевої команди майстрів «Буревісник». Після того матчу підійшов Гольдубер і повідомив, що мене запросили на її тренування. Я прийшов. А «Буревісник» тоді очолював Марк Барський – майбутній помічник головного тренера збірної СРСР на Іграх-1968. Так от він побудував усіх і звернувся до мене: «Як тебе звуть?» Відповідаю: « Вітя ». - «Так от, хлопці, Вітя віднині буде з нами тренуватися». Баскетбол довелося залишити…

 

– Ви сказали, «щось таки виходило»… Певно, не просто «щось», оскільки дуже швидко ви опинилися в основі «Буревісника»…

 

– Переконаний, відіграла роль моя амбітність, бо я зріс на серйозній конкуренції. Адже в нашій групі були й старші за мене хлопці. Попервах вони грали краще за мене, а мені дуже кортіло грати краще за них. Я ж бо був упертий. Тому й викладався на совість та прогресував.

 

А тоді у «Буревіснику», справді, мене і Толю Тищенка, якого також запросили із ДЮСШ, одразу кинули в бій. Але така склалася ситуація: того міжсезоння команду залишили кілька досвідчених виконавців, і її довелося омолоджувати. Тож у стартовій шістці, поруч із такими майстрами, як Закржевський, Сибіряков і Трофимов, виходили ми з Тищенком та Євген Лапінський, який прийшов трохи раніше нас. Що цікаво, гра в нас пішла, оскільки на старті чемпіонату СРСР ми спромоглися виграти 10 матчів із 11, при цьому здолали навіть ЦСКА! А в підсумку посіли п’яте місце, тоді як нам пророкували не більше ніж боротьбу за право залишитися в класі найсильніших.

 

 

ВІД «ЗОЛОТА» ЄВРОПЕЙСЬКОЇ «МОЛОДІЖКИ» -

ДО «ЗОЛОТА» ОЛІМПІЙСЬКОГО

 

– Тоді вас і Лапінського одразу ж запросили до молодіжної збірної Радянського Союзу…

 

- Ну, так одним із наставників «молодіжки» був Марк Барський! Мої здібності були йому добре відомими, тож незабаром я став капітаном команди. Взагалі, бригада у нас зібралася класна, тому ми у блискучому стилі виграли молодіжний чемпіонат Європи…

 

… і дуже скоро стали гравцем уже національної збірної!

 

– Весело склалося! Після одного з тренувань до мене підійшов Барський. І спокійнісіньким таким тоном каже: «Завтра з Лапінським їдете у Москву, а звідти в складі збірної летите до Канади». У мене був шок…

 

…Полетіли, відіграли там ніби непогано. Однак на чемпіонат світу до Праги 1966 року національна команда СРСР вирушила без мене. І посіла там лише третє місце. При цьому поступилася збірній господарів турніру, де грали чимало волейболістів із того складу, який ми розтрощили на молодіжній першості!  

 

Після повернення додому у збірній відбувся серйозний «розбір польотів» і було взято курс на омолодження. Так ми з Лапінським отримали шанс закріпитися в основі. А після того, як в 1967 році збірна України виграла Спартакіаду народів СРСР (при цьому розгромила російську команду, складену на основі гравців ЦСКА – 3:0), то помічником головного тренера першої команди Радянського Союзу Юрія Клещьова призначили Марка Барського. При цьому до неї запросили Володю Бєляєва з Луганська, Володимира Іванова та Бориса Терещука з Києва, Василіуса Матушеваса з Харкова… Плюс – у ній залишилися харків’янин Юрій Поярков та колишні одесити – Георгій Монзолевський з Едуардом Сибіряковим.

 

– Це, звичайно, було приємно, але ж завдання обов’язково виграти олімпійське «золото» ніхто не відміняв…

 

– Тому й готувалися дуже серйозно! Навіть пожертвували чемпіонатом країни. Розігрувалася так звана зимова першість, де збірна СРСР виступила окремою командою. Навантаження витримували дуже пристойні. Пам’ятаю, повезли нас на збори на високогір’я в Чимбулак, що у Казахстані. Він розташований вище знаменитого Медео. Діставалися туди військовими машинами, оскільки в Чимбулаку на той час побудували лише невеличкий табір, жодних спортивних споруд ще не було. Словом, умови були спартанськими. Постійно бігали, бо вважалося, що таким чином ми краще акліматизуємося у столиці Олімпіади-1968 - Мехіко.

 

До речі, там зі мною неприємна пригода сталася. Зламався підйомник, і я застряг на пристойній висоті. Сиджу на самоті, вітер, страшнувато… Клещьов же, замість підбадьорити, кричить: «Стрибай! Тільки так стають олімпійськими чемпіонами!» Ледь не зірвався тоді психологічно…

 

А незадовго до чемпіонату Європи у Туреччині знову проблема – у мене не на жарт боліло коліно. Ходити було боляче, не те що грати. Ну, я й не витримав, пішов до Барського: «Відпустіть додому! Потрібна мені ваша Олімпіада...» Той ошелешений: «Ти що, з глузду з'їхав?! » І давай мене розуму навчати.

 

– Навчив?

 

- Навчив! Потім я йому навіть дякував. Бо тоді просто не вмів мислити глибоко. На майданчику – там усе просто: дістати, довести, розірвати… А що таке Олімпіада – я взагалі не уявляв.

 

– Невже вас не «накручували» відповідні органи? Спортивні і не тільки…

 

– Нас – ні. А ось тренерів… Взагалі, ми як тоді Олімпіаду виграли? До столиці Мексики приїхали заздалегідь, щоби встигнути добре акліматизуватися. Ну й, певно, деяких наших лідерів це трохи розхолодило. Тим більше, перший матч був проти збірної США, вкомплектованої суцільними любителями. Гадали, закидаємо американців «шапками». Зрозуміло, саме так гадали й почесні гості з нашої групи підтримки – космонавти, актори… Прибув і новопризначений голова Всесоюзного спорткомітету Павлов. Але гра у наших лідерів геть не пішла. Вони програли першу партію, другу… Тоді Клещьов кинув у бій молодих – мене і Бєляєва. І нам таки вдалося переломити хід поєдинку, зрівняти рахунок – 2:2. Здавалося б, нічого не варто змінювати. Та наставник повернув на майданчик найбільш досвідчених. А тих знову «заклинило». І ми програли – 2:3…

 

…Після матчу у роздягальні панувала мертва тиша. Зайшов Клещьов, вмостився на масажному столі та почав мовчки «поїдати» нас очима. Далі, не мовивши слова, вийшов…

 

Наступного дня хлопці навіть до їдальні не пішли – настільки було соромно після того «попадалова» американцям. Мене, як молодого, відправили у місто щось купити поїсти. Я приніс сумку бананів – сидимо, їмо… Раптом чуємо крик: «Клещьова – по Павлова!» Тренер не повертався довгесенько. А коли таки з’явився, то видав феєричне: «Якщо не буде медалей на блюдечку із золотою облямівкою – розірву!» І пішов. Ось і вся «накрутка»…

 

- Подіяла?

 

- Ну, раз таки стали олімпійськими чемпіонами… Хоча не можу сказати, що далі все пішло наче по маслу. Різні були моменти. Наприклад, ми запізнилися на зустріч із командою Німеччини. Виїхали вчасно, але натрапили на марафонський забіг - рух скрізь перекрили. Поки пробиралися – час спливав. Довелося перевдягатися прямо в автобусі, і грати вийшли без розминки. Відповідно, «злили» перші дві партії. Усе ж потім зібралися й таки вирвали перемогу - 3:2. Німці подали протест - мовляв, занадто довго нас очікували. На щастя, його відхилили…

 

Особливий підтекст мав поєдинок із Чехословаччиною. Адже йшов 1968 рік, незадовго до Олімпіади у Празі «гуляли» радянські танки. Ми із чехами всі один одного добре знали, а тут вони з нами навіть не віталися. Та в результаті то зіграло проти них самих. Бо ось якраз їх так «накрутили», що вони від зайвого «палання» купу м’ячів спрямували в аут. Зрештою, ось так ми і здобули олімпійське «золото»… 

 

Фото 1: Віктор МИХАЛЬЧУК - дебютант збірної СРСР

 

Фото 2: 26 жовтня 1968 року. Мехіко. Віктор МИХАЛЬЧУК (№7) – олімпійський чемпіон

 

Прес-служба ГО ФВУ

 

 

 

НАШІ ПАРТНЕРИ

sport 1
sport 2