Олег ЗАПОРОЖЕЦЬ:  «Не потрапив на Олімпіаду через те, що відмовився перейти до ЦСКА»

14 січня чемпіон Європи-1971, майстер спорту міжнародного класу відзначив свій 71-й День народження 

 

Спортивне життя Олега Запорожця вийшло напрочуд неординарним. Адже було у ньому чимало несподіваних кроків, на які зважився б далеко не кожний. Олег Павлович зважувався. І, за його власними словами, ніколи про це не жалкував. Хоча деякі з них суттєво вдарили по його волейбольній кар’єрі. Зокрема, не дозволили зіграти на Олімпіаді 1972 і 1976 років. Про це та інше Олег Запорожець повідав у відвертій розмові з прес-службою ФВУ…


 

 

– Олеже Павловичу, про вашу волейбольну кар’єру широкому загалу любителів спорту відомо чимало, однак є в ній моменти, які досі залишаються загадковими. Насамперед, нагадайте, як ви потрапили до збірної СРСР?

 

– Ну, тут треба розпочати з виклику до молодіжної збірної. Я тоді виступав у складі СКА із Ростова-на Дону, де підібрався досить бойовий склад. Наша команда демонструвала якісний волейбол, досягала непоганих результатів, тож не дивно, що наставники «молодіжки» Мільман та Фураєв звернули увагу і на неї. А чому саме на мене? Певно, через мою універсальність. У мене не було проблем із прийомом, а з четвертої зони я догравав з будь-якого місця.

 

Оскільки тоді формувалася команда для участі у молодіжному чемпіонаті Європи-1969, то кандидати до неї проходили збори протягом майже півтора року. Зрештою, були відібрані 12 гравців, які й представили Радянський Союз на континентальній першості в Таллінні.  

 

- Хто там вважалися вашими основними суперниками?


- Збірні Болгарії, НДР та Румунії. Непогано виглядала й Польща. Але ми були сильнішими за всіх, що називається, на дві голови. Тож протягом усього турніру не програли навіть жодної партії, у фіналі розбили болгар з рахунком 3:0 і виграли золоті нагороди.

 

Певно, я зіграв добре, оскільки мною зацікавився безпосередньо наставник головної збірної СРСР Юрій Чесноков. І 1970 року я був вперше викликаний до складу національної команди Радянського Союзу...


- …яка за рік досить переконливо виборола титул чемпіона Європи. Пригадуєте деталі того турніру, що відбувся у Мілані?

 

– А що там особливо пригадувати? Ми дуже легко виграли свою підгрупу та й надалі проблем у грі не відчули. Чемпіонське звання забезпечили собі достроково, тож на останній матч, який уже не мав турнірного значення, вийшли розслабленими. Ну й, програли чехам. Від керівництва нам за це не влетіло, проте на нас дуже сильно образилися румуни. Адже якби ми Чехословаччину обіграли, то Румунія потрапила б на Олімпіаду в Мюнхені-1972 напряму. А так їй довелося боротися у відбірковому турнірі... 

 

– Зрештою, румуни у Мюнхені таки зіграли, і посіли пристойне п’яте місце. А ось вас у складі олімпійської збірної ми не побачили. І це – досі ще та загадка…

 

– Насправді, ніякої загадки. Справа в тім, що після чемпіонату Європи Юрій Чесноков настирливо запрошував мене до ЦСКА, який він очолював паралельно зі збірною. А я не менш настирливо йому відмовив. Чесноков мені цього не пробачив. Він, узагалі, у цьому питанні був досить жорстким: «Не хочеш перебиратися до Москви – забудь про збірну!» Це була, можна сказати, ганебна політика, але в ті часи вона процвітала. Ось так я не потрапив ні на Ігри-1972, ні на Ігри-1976. А збірна СРСР, до речі, там і там залишилася без «золота»…

 

– ЦСКА ви відмовили, а ось київському «Локомотиву» - ні. Дещо дивний вибір, якщо відверто. Перехід до армійського клубу дав би вам значно більше…

 

– Не хочу вдаватися у подробиці, але на запрошення до ЦСКА не погодився далеко не я єдиний. Були на те особливі причини… А «Локомотив» мені подобався. Та і я йому, як з’ясувалося, також. За словами відомих фахівців Владислава Шамшура та Бориса Терещука, вони поклали на мене око давненько. І щойно у 1972 році я закінчив військову службу в лавах Радянської армії, одразу ж запросили до «Локомотива». Обіцяли і справді створили для мене відмінні умови як для проживання, так і для повноцінних занять волейболом. На той момент я відверто радів, що перейшов саме до цього клубу, адже в нього були хороші  традиції і сам колектив. У Києві я відіграв біля семи років. Саме з «Локомотива» був запрошений грати за збірну УРСР. А на базі київського і харківського «Локомотивів» була створена збірна, яка в 1975 році взяла участь у змаганнях Міжнародного союзу залізничників і виграла їх. Крім того, 1973 року київський «Локомотив» здобув Кубок СРСР.

 

– Як це вдалося?

 

- Спочатку ми виграли попередній відбір розіграшу Кубка, тим самим потрапивши до фінальної четвірки, яка зібралась у Сочі. У вирішальному раунді ми теж вийшли переможцями в усіх трьох поєдинках. При цьому, що цікаво, функції зв’язуючого довелося виконувати мені: Бориса Терещука забрали для виступів на Всесвітній Універсіаді. Довелося добряче постаратися, щоби не підвести тренера та одноклубників. Цікаво й те, що у вирішальному матчі «Локомотив» обіграв мій колишній клуб - СКА (Ростов-на-Дону) з рахунком 3:1. 

 

- Далі ви займалися тренерською діяльністю. При цьому майже постійно працювали з чоловіками, але якось погодилися очолити жіночий клуб «Сокіл» (Київ). Не шкодували про це?

 

- Навпаки, це були чудові чотири роки! Я досі жалкую, що пішов. Мені дуже подобалося працювати з дівчатами, бо вони більш відповідальні й обов’язкові у порівнянні з чоловіками. З ними було простіше досягти результату.

 

– Останніми роками ви займалися розвитком волейболу в Івано-Франківську. А як сьогодні?

 

– Допомагаю студентам місцевого університету. Насправді, з ними працювати цікаво.

 

– За подіями у внутрішніх волейбольних змаганнях слідкуєте?

 

– Слідкую, але, відверто кажучи, нинішнього сезону на жодному матчі чемпіонату Суперліги не побував. Кілька разів планував вибратися до Львова, однак не складалося. Натомість, знаю, що у чоловіків та жінок конкуренція у боротьбі за найвищі місця стала гострішою. Це радує, оскільки хороша конкуренція – одна із важливих складових прогресу.

 

– А трансляції з чемпіонатів Європи дивилися?

 

– Дивився. За жінок мені важко щось прокоментувати конкретно. Просто здається, що прийшов час команду омолоджувати. Тим більше, чув, президенту ФВУ Михайлу Мельнику вдалося домовитися щодо залучення до тренувального штабу закордонного спеціаліста-консультанта. Якщо справді вийде, то, гадаю, це однозначно піде на користь. Нова людина, нові методи, новий підхід – це може стати для гравців дуже потужним мотивуючим стимулом. Приклад деякий інших країн це підтверджує.

 

Ну, а чоловіча збірна справді порадувала. Порадувала, насамперед, тим, що спромоглася кинути сміливий виклик визнаним грандам і, як показала гра, конкурувати з ними на рівних. Матч з Польщею до уваги не беремо – він нічого не вирішував. А от перемога над Бельгією, гідна боротьба із Сербією – це не випадковість. Хоча, як на мене, не вистачило психологічної стабільності. Адже були у грі нашої збірної провальні відрізки. Втім, це реально виправити. Потенціал у хлопців солідний. Віра у власні сили, монолітність у загальній діяльності та старанна робота – ось шлях до нових досягнень.

 

Взагалі ж, дуже приємно, що після стількох років «застою» український волейбол, нарешті, стрепенувся і покращує свій авторитет на міжнародній арені. Тут варто відзначити старання керівництва ФВУ на чолі з президентом Михайлом Мельником – буквально за два-три роки людина переконливо довела, що в разі наполегливої праці вітчизняний волейбол реально підняти на гідний рівень. При цьому, сподіваюся, це лише початок…

 

Прес-служба ГО ФВУ

 

Колектив ФВУ щиро вітає Олега ЗАПОРОЖЦЯ 

і бажає йому щастя, здоров’я, вдачі та всіх благ! 

 

 

 

 

НАШІ ПАРТНЕРИ

sport 1
sport 2